— Мене звати Катерина Ярмоленко – говорить Катерина Ярмоленко, з Маріуполя
— Nazywam się Kateryna Yarmolenko – mówi Kateryna Yarmolenko z Mariupola.
— Меня зовут Марина Шевченко – говорить Марина Шевченко, з Маріуполя
— Nazywam się Maryna Shevchenko – mówi Maryna Shevchenko z Mariupola.
— Ми родина. Марина це рідна сестра мого чоловіка, ми проживали у місті Маріуполі – говорить Марина Шевченко, з Маріуполя
— Jesteśmy rodziną. Marina jest siostrą mojego męża, mieszkaliśmy w Mariupolu – mówi Kateryna Yarmolenko z Mariupola.
— З чого почався ваш ранок 24 лютого?
— Jak zaczął się wasz poranek 24 lutego?
— Першим прокинувся мій чоловік, близько 6 години ранку, він вийшов з кімнати, а я прокинулась, але ще не вставала. Він мене покликав і сказав таку фразу „Катерина, вставай”. Я все тоді зрозуміла, ми до цього читали новини, слідкували за ситуацією і коли він сказав цю фразу я все зрозуміла. Я вийшла і він сказав „Київ і Дніпро бомблять” – говорить Катерина Ярмоленко, з Маріуполя
— Mój mąż obudził się pierwszy, około 6 rano, wyszedł z pokoju, a ja się obudziłam, ale jeszcze nie wstałam. Zawołał do mnie i powiedział zdanie „Kateryna, wstawaj”. Wszystko wtedy zrozumiałam, wcześniej czytaliśmy wiadomości, śledziłam sytuację, i kiedy powiedział to zdanie, wszystko zrozumiałam. Wyszłam,, a on powiedział „bombardują Kijów i Dniepr” – mówi Kateryna Yarmolenko z Mariupola.
— У меня был обычный рабочий день, мы работали удаленно из-за ковида. Работники нашего предприятия в тот день работали онлайн, начался обычный день. Все утром конечно прочитали новости, все были ознакомлены с ситуацией. Руководитель нашего отдела сказал всем, что те, кто хочет может прямо сейчас покинуть город – говорить Марина Шевченко, з Маріуполя
— Miałam normalny dzień pracy. Pracownicy naszego przedsiębiorstwa pracowali w tym dniu online, zaczął się normalny dzień. Wszyscy rano oczywiście czytali wiadomości, wszyscy znali sytuację. Szef naszego wydziału powiedział wszystkim, że ci, którzy chcą, mogą już teraz opuścić miasto – mówi Maryna Shewchenko z Mariupola.
— Ми вирішили з чоловіком, що я візьму нашу доньку, візьму доньок Марини, нашу собаку і виїдемо з ними з міста до батьків у Запорізьку область. Ми часто їздили до них на вихідні. Ми вирішили на всякий випадок вивезти таким чином дітей. На вихідні у суботу ми чекали на мого чоловіка та на Марину з чоловіком. Ми навіть не брали речей, ми поїхали в тому одязі, якому були і більше з того моменту ми вдома не були – говорить Катерина Ярмоленко, з Маріуполя
— Mój mąż i ja postanowiliśmy, że zabiorę naszą córkę, zabiorę córkę Mariny, naszego psa i pojadę z nimi z miasta do jego rodziców na Zaporoże. Często jeździliśmy do nich w weekendy. Postanowiliśmy tak na wszelki wypadek wywieźć dzieci. W weekend sobotni czekaliśmy na mojego męża i Marinę i jej męża. Nawet nie zabraliśmy rzeczy, poszliśmy w ubraniach, które mieliśmy i od tego czasu nie było nas w domu – mówi Kateryna Yarmolenko z Mariupola.
— Мы вообще не верили в то, что в 21 веке может такое случиться, что соседняя страна может прийти с оружием и разрушить все, мы в это не могли поверить. Мы решили, что не поедем никуда, потому что в нашем городе было не спокойно ещё с 2014 года и поэтому мы отказывались верить, что такое может быть, поэтому остались. А через 2 дня было уже поздно выезжать, все было заблокировано. Выехать может и можно было, но с очень большим риском, поэтому мы решили не выезжать – говорить Марина Шевченко, з Маріуполя
— Wcale nie wierzyliśmy, że coś takiego może się wydarzyć w XXI wieku, że sąsiedni kraj może przyjść z bronią i wszystko zniszczyć, nie mogliśmy w to uwierzyć. Postanowiliśmy, że nigdzie nie pojedziemy, bo w naszym mieście od 2014 roku nie było spokoju i dlatego nie chcieliśmy uwierzyć, że tak może być i zostaliśmy. A po 2 dniach było już za późno na wyjazd, wszystko było zablokowane. Wyjazd był możliwy, ale z bardzo dużym ryzykiem, więc postanowiliśmy nie wyjeżdżać – mówi Maryna Shevchenko z Mariupola.
— Мене звати Марта. Я приїхала з Києва – говорить Марта Григор’єва, з Києва
—Nazywam się Marta. Przyjechałam z Kijowa – mówi Marta Hryhorieva z Kijowa
— Розкажіть, будь ласка, з ким ви приїхали?
— Z kim Pani przyjechała?
— Я приїхала з 3 дітьми – говорить Марта Григор’єва, з Києва
— Przyjechałam z trójką dzieci – mówi Marta Grygorieva z Kijowa.
— Як розпочався Ваш день 24 лютого?
– Jak zaczął się wasz poranek 24 lutego?
— 24 лютого розпочалось у мене із дзвінка сусідки про те, що почалась війна і Київ бомблять. Ми в цей час перебували в селі під Києвом на дачі – говорить Марта Григор’єва, з Києва
— 24 lutego zaczął się od telefonu sąsiada, że wybuchła wojna, a Kijów był bombardowany. W tym czasie byliśmy na wsi pod Kijowem – mówi Marta Hryhorieva z Kijowa
— Чи готовились ви до того, що може бути війна?
— Czy wierzyła Pani, że jest możliwa wojna w XXI wieku?
— Я намагалась гнати від себе ці думки, хоча розуміла, що цей варіант дуже імовірний, але 2 молодших дітей були зі мною, я була спокійна, але старша донька була в Києві. Я поїхала за нею і забрала із собою. Паніка людська була повсюди, люди виїжджали, були страшенні пробки. Ми при в’їзді до Києва стояли приблизно 2-3 години. Були страшенні черги за продуктами, цигарками. Люди боялися голоду, тому що припинилося постачання продуктів, бо наш міст під Києвом підірвали, щоб росіяни не мали змогу до нього дістатися. Люди в той час дуже боялися голоду – говорить Марта Григор’єва, з Києва
— Próbowałam odpędzić te myśli, chociaż rozumiałam, że ta opcja jest bardzo prawdopodobna, ale dwójka młodszych dzieci była ze mną, byłam spokojna, ale najstarsza córka była w Kijowie. Pojechałam za nią i zabrałam ją ze sobą. Wszędzie panowała ludzka panika, ludzie wyjeżdżali, były straszne korki. Staliśmy przy wjeździe do Kijowa około 2-3 godzin. Były straszne kolejki po jedzenie i papierosy. Ludzie bali się głodu, bo wstrzymano dostawy żywności, bo nasz most pod Kijowem został wysadzony w powietrze, żeby Rosjanie nie mogli do niego dotrzeć. Ludzie w tym czasie bardzo bali się głodu – mówi Marta Grygorieva z Kijowa.
— Меня зовут Наталия Белошенко, я из Харькова. Мы проснулись в садик, я ребенка хотела отводить. Телефон был с выключенным звуком и когда я взяла его в руки увидела, что много сообщений „ты слышала, война началась”. Я думала, что может учения какие-то, я не поверила, позвонила в садик спросила работает ли он. Воспитательница говорит, что нет, война началась. Я начала созваниваться с подругами, они говорят, что выстрелы слышали, а я не слышала. Мы в это время спали. Потом в течении полу часа было несколько взрывов и я открыла окно и не верила. Видела дым на горизонте и слышала звуки, видела люди на улице разбегаются. Видела очереди в супермаркет и не верила до конца в то, что происходит. Думала напугали и все. Но с каждым днём я понимала, что может. Удары были далеко по области, но было слышно хорошо и навесное через пару дней началась суматоха в городе, скупляли все продукты, были большие очереди к банкоматам, за бензином. Все начали готовить подвалы и это все наводило панику. Ссорились и ругались из-за продуктов, наличные нельзя было снять, уже было страшно – говорить Наталія Белошенко, з Харкова
— Nazywam się Natalia Biloshenko, jestem z Charkowa. Obudziliśmy się i zbieraliśmy się do przedszkola, chciałam odwieźć dziecko. Telefon był wyłączony i kiedy go podniosłam, zobaczyłam, że jest dużo wiadomości „słyszałaś, wojna się zaczęła”. Pomyślałam, że może są jakieś ćwiczenia, nie wierzyłam, zadzwoniłam do przedszkola i zapytałam, czy działa. Nauczyciel mówi, że nie, wojna się zaczęła. Zaczęłam dzwonić do znajomych, mówią, że słyszeli strzały, ale ja nie słyszałam. W tym czasie spaliśmy. Potem w ciągu pół godziny doszło do kilku eksplozji, otworzyłam okno i nie uwierzyłam. Widziałam dym na horyzoncie i słyszałam dźwięk wybuchów, widziałam ludzi uciekających na ulicy. Widziałam kolejki w supermarkecie i nie do końca wierzyłam w to, co się dzieje. Myślałam, że mnie przestraszyli i tyle. Ale każdego dnia zdawałam sobie sprawę, że tak jest wojna. Uderzenia były daleko w regionie, ale było to dobrze słyszalne, a po kilku dniach w mieście było zamieszanie, wykupowano wszystkie towary, były długie kolejki do bankomatów, po benzynę. Wszyscy zaczęli przygotowywać piwnice i to wszystko wywołało panikę. Kłóciliśmy się o jedzenie i przeklinaliśmy, nie można było wypłacić gotówki, już było strasznie – mówi Natalia Biloshenko z Charkowa.
— Очень динамично и быстро развивалась ситуация в городе. Сегодня нет света, через 2 дня нету связи, через 3 дня уже у нас не было во всем городе газа. Мы оказались в начале марта без света, газа, отопления, без всего, без связи. Связь была в городе только в одном месте, куда все люди ходили, чтобы передать информацию, что живы. Все ходили под обстрелами, потому что у всех были родственники. Не знание ситуации это очень страшно, мы то знаем, что мы живы, но родственники наши не знают. Ходили, до 8 марта, пока это было опасно, но не настолько сильно. Когда это стало очень рисковано, пройти 200 метров и не вернуться, мы приняли решение больше не рисковать и не пытаться связаться с нашими родственниками. После того как в наш дом прилетел снаряд и не разорвался, Слава Богу. Он развернулся и попал во двор и судом не разорвался. Мы боялись. В очередную ночь бомбили наш район и авиабомба упала в 100 метрах от дома. Все окна, двери в доме вылетели. Все было выбито ударной волной, все вылетело в квартиру. После этого мы с жителями дома переехали жить в подвал. В подвале мы тоже жили неделю. Начиная с 3 марта все люди готовили на кострах на улице. Запасы еды и воды были небольшие. Люди собирались подъездами, люди делились друг с другом чем могли – говорить Марина Шевченко, з Маріуполя
— Sytuacja w mieście rozwijała się bardzo dynamicznie i szybko. Dziś nie było prądu, po 2 dniach nie było połączenia, po 3 dniach już nie mieliśmy gazu w całym mieście. Na początku marca znaleźliśmy się bez prądu, gazu, ogrzewania, bez niczego, bez komunikacji. Komunikacja w mieście była tylko w jednym miejscu, gdzie wszyscy ludzie szli przekazać informację, dzwonić, że żyją. Wszędzie strzelali, ale wszyscy mieli krewnych i chcieli informować ich o tym, co się dzieje. Nieznajomość sytuacji jest bardzo przerażająca, wiemy, że żyjemy, ale nasi bliscy nie wiedzą. Kontaktowaliśmy się tak do 8 marca, kiedy było niebezpiecznie, ale nie tak bardzo. Kiedy to stało się bardzo ryzykowne, postanowiliśmy nie ryzykować i nie próbować kontaktować się z naszymi bliskimi. Innej nocy nasz teren został zbombardowany, a bomba lotnicza spadła 100 metrów od domu. Wszystkie okna i drzwi w domu wyleciały. Wszystko zostało znokautowane przez falę uderzeniową, wszystko wleciało do mieszkania. Potem mieszkańcy domu i ja przeprowadziliśmy się do piwnicy. Przez tydzień mieszkaliśmy też w piwnicy. Od 3 marca wszyscy gotowali jedzenie na ogniu na ulicy. Zapasy żywności i wody były niewielkie. Ludzie zbierali się przy wejściach, ludzie dzielili się tym, czym mogli – mówi Maryna Shevchenko z Mariupola.
— Помните ли вы первую ночь когда ночевали в подвале?
— Czy pamięta Pani pierwszą noc spędzoną w piwnicy?
— Первые 4 дня мы были дома, потом Я созвонилась со своей подругой. Она живёт рядом и у нее тоже 2 детей. Она говорит, что будем делать, может давай будем вместе держаться. Мы переехали к ней, у нее был нормальный подвал. Я проверяла свой и там сыро и грязно. Мы решили с Таей переехать к ней и переведи вещи туда. Думали конечно, что они нам там не понадобятся, но на всякий случай отнесли. На 4 день мы уже туда спустились. Страшно было ночью, всем казалось, что мы сейчас заснем и пропустим что-то и нас завалит. Наводилась такая паника иза того, что дома старые и могут не выдержать и наш подвал завалит. Многие думали, что в квартирах безопаснее – говорить Наталія Белошенко, з Харкова
– Pierwsze 4 dni byliśmy w domu, potem zadzwoniłam do koleżanki. Mieszka w pobliżu i ma też dwoje dzieci. Mówi, co zrobimy, może trzymajmy się razem. Wprowadziliśmy się do niej, miała normalną piwnicę. Sprawdziłam moją i była wilgotna i brudna. Taya i ja postanowiliśmy się do niej wprowadzić i przenieść tam rzeczy. Myśleliśmy oczywiście, że nie będziemy ich tam potrzebować, ale na wszelki wypadek przynieśliśmy je. Zeszliśmy tam czwartego dnia. W nocy było przerażająco, wszystkim wydawało się, że teraz zaśniemy i coś przeoczymy i będziemy pokryci cegłami.. Była taka panika ze względu na to, że domy są stare i mogą nie wytrzymać i nasza piwnica się zapełni. Wiele osób uważało, że mieszkania są bezpieczniejsze – mówi Natalia Biloshenko z Charkowa.
—Я дуже боялася за дітей, я розуміла, що треба як можна швидше виїжджати. В мене був адреналін, щоб швидше виїхати. Я більше ніж про що не думала – говорить Марта Григор’єва, з Києва
— Bardzo bałam się o dzieci, zrozumiałam, że muszę jak najszybciej wyjechać. Miałam zastrzyk adrenaliny, żeby wyjechać szybciej. Nic więcej nie wymyśliłam – mówi Marta Hryhorieva z Kijowa
—Що ваші діти говорили?
— A co dzieci mówiły?
— Старша донька дуже боялась, їй 16 років. Навіть в селі, здалеку було чути вибухи трохи. Вона дуже гостро реагувала на вибухи. Нас бомбили навколо. Від нас Києв 50 кілометрів, недалеко від нас військова база за 20 кілометрів, Чернігів не так далеко від нас і через Києвське море від нас Катюжанка, яка була під окупацією. Навколо нас були постійно бої, постійно були вибухи. Молодші діти не так реагували, я навіть намагалась нічого їм не говорити, тільки, коли була повітряна тривога, говорила ховатися за стіною в будинку – говорить Марта Григор’єва, з Києва
— Najstarsza córka bardzo się bała, ma 16 lat. Nawet w wiosce z daleka słychać było wybuchy. Bardzo ostro zareagowała na wybuchy. Zostaliśmy zbombardowani dookoła. Kijów jest od nas 50 kilometrów, baza wojskowa 20 kilometrów od nas, Czernihów nie tak daleko, a po drugiej stronie Morza Kijowskiego od nas Katiuzhanka, która była pod okupacją. Wokół nas toczyły się ciągłe walki, były ciągłe wybuchy. Młodsze dzieci tak nie reagowały, nawet starałam się im nic nie mówić, dopiero jak był alarm lotniczy, kazałam schować się za ścianą w domu – mówi Marta Hryhorieva z Kijowa
— Як відреагувала на війну вага дитина з інвалідністю?
— Jak dziecko z niepełnosprawnością zareagowało na wojnę?
— Він взагалі не реагував на вибухи. А нього аутизм, в нього свої забавки, він не звертав уваги взагалі – говорить Марта Григор’єва, з Києва
— W ogóle nie reagował na wybuchy. A on ma autyzm, ma własne zabawki, w ogóle nie zwracał uwagi – mówi Marta Hryhorieva z Kijowa
— Из-за отсутствия связи, у вас было ощущение, что то, что происходило в Мариуполе, происходило по всей Украине?
— Czy z powodu braku komunikacji miała Pani wrażenie, że to, co działo się w Mariupolu, dzieje się w całej Ukrainie?
— У нас настолько не было связи, что мы не знали, что происходит в соседней части города. Мы никуда не выходили. Наш дом, подвал, мы выходили максимум 2 метра от дома и то ты не знаешь, в какой момент будет придет – говорить Марина Шевченко, з Маріуполя
— Byliśmy tak oderwani, że nie wiedzieliśmy, co się dzieje w sąsiedniej części miasta. Nigdzie nie chodziliśmy. Nasz dom, piwnica, wyszliśmy maksymalnie 2 metry od domu, bo potem nie wiesz, w którym momencie przyleci bomba – mówi Maryna Shevchenko z Mariupola
— Коли ви зрозуміли, що треба евакуюватися?
— Kiedy Pani zrozumiała, że trzeba się ewakuować?
— Важко цей момент згадати. Всі сподівались, що це швидко закінчиться. Коли стало зрозуміло, що це затягується на довго, я прийняла рішення евакуюватися. Вже виїхали на ту час мої друзі. Я вслід за ними. Я маю одну дитину з інвалідністю і мерія міста допомагала таким дітям безпечно евакуюватися. Були додаткові вагони до потягу евакуаційного Києв-Варшава, які прямували до Хельму. Ми їхали в більш комфортних умовах. Те, що було на вокзалі серед людей, це був жах. Діти з інвалідністю не змогли б там проїхати. Стояти кілька днів, дуже тісно, це було нереально. Я все вирішувала на ходу. Нас везли до Хельму, але далі я хотіла їхати сама – говорить Марта Григор’єва, з Києва
— Trudno zapamiętać ten moment. Wszyscy mieli nadzieję, że to się wkrótce skończy. Kiedy okazało się, że trwa to długo, postanowiłam się ewakuować. Moi przyjaciele już wtedy wyjechali. Podążałam za nimi. Mam jedno dziecko z niepełnosprawnością i urząd miejski pomógł takim dzieciom w bezpiecznej ewakuacji. Do pociągu ewakuacyjnego Kijów-Warszawa jadącego do Helm przyjechały dodatkowe wagony. Jechaliśmy w bardziej komfortowych warunkach. To, co było na stacji wśród ludzi, było okropne. Dzieci niepełnosprawne nie mogłyby tam podróżować. Stanie przez kilka dni w tak wielkim tłumie było nierealne. Decydowałam o wszystkim na bieżąco. Zabrano nas do Helm, ale potem chciałam jechać sama – mówi Marta Grigorieva z Kijowa.
— Я бы наверное так бы и не поехала б, если б не моя подруга с Евпатории, которая живёт в Польше уже несколько лет. Она мне с первого дня говорила, чтобы я уезжала, будет плохо. Евросоюз, Польша тут готовы принять людей, если они знают и готовятся, значит все серьезно. Последние 4 дня мы жили с моей знакомой, я её случайно встретила и она сказала, что у нее рак и она должна была ехать в Днепр лечиться, а теперь не знает что делать. Я сказала, ей, что это судьба. Я одна не хотела ехать, она не хотела одна ехать, значит нужно ехать вместе. Мы за одну ночь приняли решение собрать сумки и ехать. Я сказа ей, что в Польше ей помогут, потому что ей нужно лечиться. Мы созвонились с волонтёрами и нас забрали в 4 утра и мы поехали на вокзал, там нереальная очередь. На улице все кричали, плакали как мужчины так и женщины, бабушки. У нас было по рюкзаку с собой и мы просто влазили в этот поезд – говорить Наталія Белошенко, з Харкова
— Pewnie bym nie pojechała, gdyby nie moja koleżanka z Eupatorii, która od kilku lat mieszka w Polsce. Powiedziała mi od pierwszego dnia, że będzie źle. Unia Europejska, Polska są gotowe przyjąć tutaj ludzi, jeśli wiedzą i przygotowują się, to wszystko jest na serio. Przez ostatnie 4 dni mieszkaliśmy z koleżanką, spotkałam ją przypadkiem i powiedziała, że ma raka i musi jechać do miasta Dnipro na leczenie, ale teraz nie wie, co robić. Powiedziałam jej, że to przeznaczenie. Nie chciałam jechać sama, ona nie chciała jechać sama, więc musimy jechać razem. Zdecydowaliśmy się w nocy spakować walizki i ruszyć w drogę. Powiedziałam jej, że w Polsce jej pomogą, bo potrzebuje leczenia. Zadzwoniliśmy do wolontariuszy i odebrali nas o 4 rano i pojechałyśmy na dworzec, była ogromna kolejka. Na ulicy wszyscy krzyczeli, płakali, kobiety i mężczyźni, babcie. Mieliśmy ze sobą plecak i wtedy weszliśmy do tego pociągu – mówi Natalia Biloshenko z Charkowa.
— Мы приняли решение, что нужно двигаться после того, как войска российские прорвались к нам в город. Мы жили на окраине, они пришли к нам во двор. Когда они пришли, мы поняли, что нашу часть города в данный момент бомбить не должны, потому что там российские войска. Поэтому многие решились в этот момент просто выйти из города пешком – говорить Марина Шевченко, з Маріуполя
– Uznaliśmy, że musimy ruszyć po przebiciu się wojsk rosyjskich do naszego miasta. Mieszkaliśmy na obrzeżach, rosyjscy żołnierze przyszli na nasze podwórko. Kiedy przybyli, zorientowaliśmy się, że nasza część miasta nie powinna być w tej chwili bombardowana, bo tam są wojska rosyjskie. Dlatego wielu zdecydowało się w tym momencie po prostu opuścić miasto pieszo – mówi Marina Shevchenko z Mariupola.
— Ми бачили новини, що є гуманітарні коридори, але не розуміли де наші родичі, чому їх там немає. Ми чекали, дуже хвилювались і не знали, що з ними і де вони. Більше тижня так було – говорить Катерина Ярмоленко, з Маріуполя
— Widzieliśmy wiadomość, że są korytarze humanitarne, ale nie wiedzieliśmy, gdzie są nasi krewni, dlaczego ich tam nie ma. Czekaliśmy bardzo zaniepokojeni i nie wiedzieliśmy, co się z nimi dzieje i gdzie są. Tak było od ponad tygodnia – mówi Kateryna Yarmolenko z Mariupola.
— А коли ви вийшли на зв’язок?
-Kiedy udało się zadzwonić to krewnych?
— Ми не вийшли на зв’язок, ми просто прийшли пішки до додому до нас у Запорізьку область – говорить Марина Шевченко, з Маріуполя
— Nie skontaktowaliśmy się, po prostu dotarliśmy do naszego domu na piechotę w regionie Zaporoże – mówi Maryna Shevchenko z Mariupola.
— Мы до конца нашей дороги были без связи, наши родные нас увидели уже на пороге дома – говорить Катерина Ярмоленко, з Маріуполя
— Byliśmy bez komunikacji do końca naszej drogi, nasi bliscy widzieli nas dopiero na progu domu – mówi Kateryna Yarmolenko z Mariupola.
— Ми 2 дні не відходили один від одного і дякували Богу, що всі живі. Потім ми з Мариною почали думати, а що далі робити. Назад дороги немає, дому немає. Розуміли, що нам треба робота. Ми почали шукати роботу у Львові, нічого не знайшли. Почали міркувати, і прийшли до рішення виїхати до Польщі. По-перше це недалеко від родини, по-друге ми знали як добре поляки відносяться до українців. Ми почали вписати всім знайомим з проханням знайти роботу – говорить Катерина Ярмоленко, з Маріуполя
— Nie rozstawaliśmy się w ciągu 2 dni i dziękowaliśmy Bogu, że wszyscy żyją. Potem Marina i ja zaczęliśmy się zastanawiać, co dalej. Nie ma odwrotu, nie ma domu. Zdaliśmy sobie sprawę, że potrzebujemy pracy. Zaczęliśmy szukać pracy we Lwowie, ale nic nie znaleźliśmy. Zaczęliśmy myśleć i postanowiliśmy wyjechać do Polski. Po pierwsze jest blisko rodziny, a po drugie wiedzieliśmy, jak dobrze Polacy traktują Ukraińców. Zaczęliśmy pisać do wszystkich znajomych z prośbą o znalezienie pracy – mówi Kateryna Jarmołenko z Mariupola.
— Мы потеряли все, над чем работали десятилетиями, у нас не было даже крыши. Поэтому сидеть и ждать…что нам было ждать. Поэтому мы выехали в Польшу – говорить Марина Шевченко, з Маріуполя
— Straciliśmy wszystko, nad czym pracowaliśmy przez dziesięciolecia, nie mamy nawet dachu. Więc siedzieć i czekać… na co czekać? Dlatego pojechaliśmy do Polski – mówi Marina Szewczenko z Mariupola.
— Сейчас уже более менее. 2 месяца уже прошло. Первые недели было тяжко. Как искать квартиру работу, ребенка в сад, польский язык не понимаешь, где снять деньги. Ребенок ещё заболел, как лечить, куда идти и как объяснить что с ней. Ты понимаешь, что уже вечер, значит день прожит и скоро все это закончится и я поеду дамой. Потом неделя, вторая, а ты не едешь, а дико хочется. В голове пусто, в душе пусто и заполнить эту дыру нечем и ты сидишь и думаешь, когда это все закончится, потому что там все остались, там дом – говорить Наталія Белошенко, з Харкова
— Teraz mniej więcej już się zaadoptowaliśmy. Minęły już 2 miesiące. Pierwsze tygodnie były ciężkie. Jak szukać pracy, mieszkanie, dziecka zapisać do przedszkola, po polsku nie rozumiem, skąd wypłacić pieniądze. Dziecko wtedy jeszcze zachorowało, jak się leczyć, dokąd się udać i jak wyjaśnić, co jest z nią nie tak. Rozumiesz, że jest już wieczór, więc dzień minął i niedługo to wszystko się skończy i pojadę domu. Potem minął tydzień, dwa i nie możesz wrócić, ale naprawdę chcesz. Głowa jest pusta, dusza jest pusta i nie ma nic do wypełnienia tej dziury, a ty siedzisz i myślisz, kiedy to wszystko się skończy, bo tam wszyscy zostali, tam jest dom – mówi Natalia Biloshenko z Charkowa.
— Я почала шукати фонд. Знайшла фонд, який опікується дітьми з аутизмом і нас тут прийняли і допомогли, дали мені роботу, далі допомагають нам в усьому. Знайшла тут прихисток, безкоштовно. Чудова сім’я віддала нам квартиру. Ми там зараз проживаємо до вересня – говорить Марта Григор’єва, з Києва
— Zaczęłam szukać funduszu. Znalazłam fundację która opiekuje się dziećmi z autyzmem i tu zostaliśmy przyjęci i uzyskaliśmy pomoc, dali mi pracę, potem we wszystkim pomogli. Tutaj znalazłam mieszkanie za darmo. Cudowna rodzina oddała nam kawalerkę. Mieszkamy tam do września – mówi Marta Hryhorieva z Kijowa
— Ми зараз вчимо польську мову. Ми розуміємо, що для того, щоб мати змогу перевести сюди наших доньок нам треба робота і для цього нам потрібна польська мова. Займаємось з перетином, Марина знайшла додатково курси, ми ходимо на курси – говорить Катерина Ярмоленко, з Маріуполя
— Obecnie uczymy się języka polskiego. Rozumiemy, że aby móc sprowadzić tu nasze córki, potrzebna jest nam praca, a do tego potrzebny jest nam język polski. Mamy już korepetytora, Marina znalazła dodatkowe kursy, na które chodzimy – mówi Kateryna Yarmolenko z Mariupola.
— Хочете працювати тут за спеціальністю?
— Chcą Panie pracować w zawodzie?
— Так, ми все своє життя працювали за спеціальністю, ми офісні працівники і найкраще ми можемо робити, те, що робили останні 10-20 років – говорить Марина Шевченко, з Маріуполя
— Tak, całe życie pracowaliśmy w ten sposób, jesteśmy pracownikami biurowymi i najlepsze, co możemy zrobić, to to, co robimy przez ostatnie 10-20 lat – mówi Marina Szewczenko z Mariupola.
— Из-за того, что садик работает до 15, полноценно по своей специальности я не могла устроиться и я искала уже что-нибудь, но учитывая то что могу работать только до 15, чтобы ребенка из садика забрать. Я по специальности массажист-тренер, а сейчас работаю в семье у поляков, где женщине помогаю с правильным питанием, скоро начнем тренироваться. У нее есть ребенок маленький и я с ним сижу, когда ей куда-то нужно – говорить Наталія Белошенко, з Харкова
— Ze względu na to, że przedszkole pracuje do 15, nie mogłam dostać pełnej pracy w mojej dziedzinie, więc szukałam różnej pracy, ale biorąc pod uwagę fakt, że mogę pracować tylko do 15, żeby odebrać dziecko z przedszkola . Z zawodu jestem masażystką-trenerką, a teraz pracuję w polskiej rodzinie, gdzie pomagam kobiecie w prawidłowym odżywianiu, niedługo zaczniemy trenować. Ma małe dziecko i siedzę z nim, kiedy ona potrzebuje – mówi Natalia Biloshenko z Charkowa.
— Як ви бачите своє майбутнє в Польщі?
— Jak Pani widzi swoją przyszłość w Polsce?
— Я бачу своє майбутнє життя в Україні – говорить Марта Григор’єва, з Києва
— Widzę swoje przyszłe życie w Ukrainie – mówi Marta Hryhorieva z Kijowa
— Тобто після перемоги плануєте повернутись?
– Więc Pani planuje powrót po zwycięstwie?
— Звичайно, в мене немає варіантів. Мені тут в Польщі добре, мене тут добре прийняли, але я хочу додому до чоловік. Хочу продовжувати своє колишнє життя – говорить Марта Григор’єва, з Києва
— Oczywiście, nie mam innej opcji. Czuję się w Polsce dobrze, tu mnie dobrze przyjęto, ale chcę wracać do domu, do męża. Chcę kontynuować moje poprzednie życie – mówi Marta Hryhorieva z Kijowa.
— Ви плануєте тут залишиться після перемоги чи повернутися?
— Planują Panie tu zostać po zwycięstwie, czy wrócić?
— Це важке питання. В нас нічого в Україні не залишилось, наші квартири зруйновані, гаражі. Фізично в наше місто немає змоги повернутися. Зараз ми думаємо як нам жити і думаємо про дітей насамперед, для цього нам треба їх забрати до себе – говорить Катерина Ярмоленко, з Маріуполя
— To trudne pytanie. Na Ukrainie nic nie zostało, nasze mieszkania zniszczone, garaże też. Powrót do naszego miasta jest fizycznie niemożliwy. Teraz myślimy przede wszystkim o tym, jak żyć, myślimy również o dzieciach, w tym celu musimy je zabrać do siebie – mówi Kateryna Yarmolenko z Mariupola.
— В этих обстоятельствах мы отвыкли жить что-то планируя. Мы не знаем, что будет завтра, что будет через неделю. Мы хотели бы, но хотели бы мы просто достойную жизнь, нормальное обеспечение себе и своим детям, а как это будет и где мы пока, что не знаем – говорить Марина Шевченко, з Маріуполя
— W tych okolicznościach straciliśmy możliwość planowania. Nie wiemy, co wydarzy się jutro, co będzie za tydzień. Chcielibyśmy…chcielibyśmy tylko przyzwoitego życia, normalnego zaopatrzenia dla siebie i naszych dzieci, ale jak to będzie i gdzie – jeszcze nie wiemy – mówi Marina Shevchenko z Mariupola
— Хочется домой, а там если это затянется на годы…, когда приеду дамой, мне кажется, что с поезда встану и буду землю целовать нашу. Хочется дамой сильно – говорить Наталія Белошенко, з Харкова
— Chcę do domu, ale jeśli to wszystko będzie ciągnąć się latami…kiedy przyjadę do domu, wydaje mi się, że wyjdę z pociągu i pocałuję naszą ziemię. Bardzo chcę do domu – mówi Natalia BIloshenko z Charkowa
